Ігор Іванов
Життя, котре врятувало місто: згадуючи загиблого 2 травня одесита Ігоря Іванова.
Два роки тому одесити відстояли своє місто у протистоянні з проросійським табором, зокрема ціною життя десятника одеського “Правого Сектора” Ігоря Іванова.
Травень. Одеса. Славнозвісна вулиця Дерибасівська осяяна теплим промінням – провісником початку курортного сезону. Туристи підтюпцем поспішають до екскурсоводів в електромобілях, закохані парочки прогулянковою ходою чимчикують до однієї з кав’ярень, хтось швидкує на роботу, розмахуючи в такт кроків паперовим пакетом з McDonald’s. Буденність з ноткою легковажності південного курортного міста гарно відчувається на початку травня. Всі ці люди квапливо мигтять побіля портретів з жалобною стрічкою на залізній загорожі на розі вулиць Дерибасівська та Преображенська. Ланки на ланцюзі обв’язані синьо-жовтими та червоно-чорними стрічками, портрети ж завжди обрамовують свіжі квіти. Та як багато людей знає, що це за люди і яку роль в історії міста доля підготувала їм? Якщо зупинитися, щоби зазнимкувати цей меморіал чи принести квіти сюди, хтось із перехожих, в кого цікавість переборе тактовність, неодмінно запитає: “А хто це?”. Це перші загиблі 2 травня 2014 року – “майданівці” Ігор Іванов та Андрій Бірюков. Вони загинули під час вуличних протистоянь в Одесі, коли активісти проросійського табору напали на мирну ходу “За єдину Україну” і застосували вогнепальну зброю. Тоді одесити відстояли своє місто у складній вуличній битві.
Торік батько загиблого Ігоря Іванова отримав за свого сина орден “Народний Герой України”, котрого нагородили посмертно. Ця нагорода – відзнака українського народу. Що ж ми знаємо про народного героя – Ігоря Іванова? Десятник одеського “Правого Сектора”, юрист за освітою, він пройшов Майдан у Києві та Одесі, людина, котра намагалася змінити систему. Спробуємо з калейдоскопічних оповідок тих, хто його добре знав, осягнути цю особистість. За характером Ігор був мовчазним та потайливим, тому збиратимемо портрет з окремих штрихів.
Надійний друг, відповідальний командир, порадник і наставник
Світла людина, Людина з великої літери, добрі очі і доброзичлива посмішка, спокійність і надійність – це те, що першим спадає на гадку друзям і побратимам Ігоря Іванова при згадці про нього. Про загиблого десятника одеського “Правого Сектора” розповідають як про друга, котрого хотілося б завше мати поруч з собою.
Друг Синій
Игорь, по сути, – первый десятник одесского “Правого Сектора”. Поэтому и псевдо у него – “Чирик”. Чирик – это с уличного жаргона “десятка”. Первое время после гибели Игоря сложно было это слово слышать: спрашиваешь у кого-то, сколько денег сдачи, тебе отвечают – чирик, а тебя просто отключает после этого. Каждый, кто был в одном строю с Игорем, знал его по-своему, но в меру, наверное. Игорь был очень осторожным человеком. Он никогда полностью не раскрывался никому. Но человека можно просто ощущать. Бывает, от человека веет негативом. Вот с Игорем наоборот – позитивом. Все к нему тянуться. Он отличался от многих ребят. У нас в основном студенты, готовые сорвать, бежать. Игорь более вдумчивый. И он осознавал, что людей ждет. Поначалу у нас не было офиса, мы проводили собрания в кафешках. Наблюдая за общением в такой обстановке, можно понять, кто на что горазд. Игорь не будет кого-то перекрикивать, доказывать – он послушает, поразмыслит, потом в нужный момент просто озвучит свою мысль, после чего можно вообще замолчать и согласится: “Да, он прав, ладно”. И к нему прислушивались. Игорь всегда примером был.
Друг Гайдар
Мы знакомы были по организации, а потом отношения приобрели дружеский характер. Игорь был моим десятником. Он был молчаливым человеком, вдумывался и вслушивался во все. Невзирая на то, что Игорь был молчалив, он всегда был открыт для диалога, с ним можно было обсудить любую проблему. Он всегда готов был помочь – советом, своим временем, поступком. К примеру, у нас был боец, который учился в Юракадемии, ему нужно было срочно написать дипломную работу, и Игорь вызвался ему помочь – наводил примеры, направлял, показывал, на что обратить внимание, как построить работу. Человек действительно был очень отзывчивый и очень надежный. Именно таких друзей в первую очередь ты хотел бы рядом с собой видеть. С виду – тихоня, а на деле – как стена каменная, которая двигалась туда, где нужна помощь.
Вадим Кись
Мы познакомились с Игорем на 2-ом курсе. Жили в одном общежитии и сдружились. Сказать, что Игорь был лучшим другом – ничего не сказать. Такого друга, как он, у меня больше нет. Он мне был ближе даже, чем родной брат. Он всегда мне помогал, даже если я не обращался с просьбой – он сам вызывался помочь. Как-то я хотел привлечь внимание девушки – собрать из зажженных свечек под ее окном сердечко. Но я понимал, что сам не справлюсь – нужно было расставить 400 свечек. Игорь сразу же приехал, я договорить не успел – он уже все бросил и спешил на помощь. По натуре он очень хороший и отзывчивый человек. Он очень бескорыстный и светлый… Я не слышал, чтобы кто-то говорил о нем плохо. В нем было столько плюсов – казалось, что нет ни одного минуса.
Друг Бейл
Ігор був моїм десятником. Він був порядною людиною і навіть якихось недоліків я в ньому не помічав. Це була дуже добра людина. Я бачив багатьох людей, котрі хотіли йти в бій, битися і виглядали вони по-бойовому. Ігор не скидався на них. Він був спокійним, урівноваженим і мав добрі очі.
Друг Гайдар
Глядя на него, не скажешь, что он – боец “Правого Сектора”, с виду – обычный парень. Есть ребята, которые бравируют своей силой, бесстрашием. Игорь за такими в сторонке наблюдал и меня этому научил: сейчас, когда никого нет, такой человек спереди стоит напоказ, а когда будет ситуация – может убежать. Игорь очень быстро доверие завоевал. На него всегда можно было положиться, и он людей таких же возле себя собирал. Думающих.
Друг Колумб
Игорь мне сразу запомнился. Когда только “Правый Сектор” организовывался в Одессе, у нас были разношерстные люди – и уличные субкультуры, ультрас. Они чуточку дикие – боевые. А он постоянно спокойным был. В нем не было агрессии. Он не лез на рожон, как многие, чтобы показать – вот я весь такой крутой. Нет, он всегда был на передовой, но он просто делал то, что нужно.
Друг Гайдар
За своих людей Игорь переживал и чувствовал ответственность. У нас всегда было много молодых парней. Игорь людей младше 18 лет на акции не допускал. Сколько у нас было стычек с “куликовскими” ( пророссийские активисты, долгое время базирующиеся на Куликовом поле в Одессе, – ред.) – Игорь никогда сзади не стоял. Он всегда был в первых рядах и своих людей держал у себя за спиной. Всегда приходил одним из первых и уходил одним из последних. Когда “куликовцы” пришли к Дюку ( памятник герцогу де Ришелье – локация сбора одесских “майдановцев” – ред.), и была стычка, он стоял в цепи, впереди. Игорь был таким себе полевым командиром. Он не прятался: “Вы идете, я сейчас подойду” – он постоянно был со своими людьми. Они это видели, поэтому за ним и шли.
Друг Винницкий
Как руководитель, Игорь внушал доверие, спокойно и уверенно отдавал приказы, и ребята слушались его. Игорь вошёл в мой круг доверия. За несколько дней до событий 2 мая, на Трассе здоровья у нас была тренировка: бегали, отжимались, рукопашный бой. Тогда Игорь запомнился тем, что он на тренировку сразу же после работы пришел – в джинсах и в туфлях. Так и бегал в них. Так как все были одеты по-спортивному, то над ним посмеивались, шутили – и он в ответ смеялся. Игорь был человеком веселым и позитивным. А к тренировкам относился со всей серьезностью; ему было всё ровно, в чем тренироваться – он просто работал над собственной физической подготовкой. К сожалению, это был последний день, когда мы общались… Вечером 2 мая я узнал, что он погиб. Мы потеряли достойного человека нашего общества, сильную личность, героя украинской нации.
Подруга Аскетка
Він був одним з перших призначених десятників в одеському “Правому Секторі”. Потім люди змінювалися, але його не замінювали. Загалом, ми йому довіряли. Він був відповідальним. Був дуже справедливим і чесним. Діяв завжди правильно. Але був трішки наївним, по-дорослому наївним. Коли 18 лютого 2014 року на Майдані були запеклі бої, ми разом з Ігорем з Одеси виїжджали. Тоді не всі розуміли, куди їдуть, а я і ще 1-2 людини розуміли, що можемо вже не повернутися додому: або буде по-нашому, або вже ніяк не буде. А Ігор, як мені здається, не припускав, що може померти – він вірив, що все буде добре. 20 лютого нас підняли вранці за тривогою, ми швидко зібралися і побігли на барикади. А в Ігоря був жовтий спортивний шолом. Він не боявся в ньому залізти на барикаду – я на нього кричала тоді: “Злізь, мішень для снайпера!”. Шолом в око кидався, але він не боявся. Просто робив те, що має. А ще, можна сказати, він – сімейна людина. Був дуже вихованим. Не палив, не пив. Мав особливе почуття гумору.
Друг Гайдар
Игорь всегда улыбался. У него были добрые глаза. Он действительно был очень светлым человеком. Честно говоря, он для меня вообще без изъяна был: не курил, не пил, не матерился – вообще никакой брани или ругани с его уст не слышал. Кроме того, он был очень дисциплинированным и нас этим заражал: ты смотришь на человека, думаешь, почему он так поступает, осознаешь причины – и это становится заразительным. Изменял нас на таком ментальном уровне. К сожалению, мы не так долго были знакомы, но ощущения, воспоминания о человеке самые приятные остались. Вот как в книжках у героя бывает наставник, который направляет, указывает на ошибки, подсказывает, не тыкая, а просто за ручку берет и показывает. Игорь был из таких людей.
Гаряче серце, холодний розум
Десятник одеського “Правого Сектора” Ігор Іванов направду був прикладом для своїх молодших побратимів. Часом він виконував роль такого собі запобіжника: його спокій і розважливість, дисциплінованість та принциповість допомагали впоратися з шаленими ситуаціями протистоянь в місті.
Друг Бейл
Під час небезпеки він поводився дуже спокійно, що ламало всі стереотипи. Коли людина під час надзвичайної ситуації поводиться спокійно, врівноважено, ще й встигає давати команди, то це саме той десятник, саме той “польовий командир”, який повинен бути. І він був у нас… Паніки, істерики – це не про Ігоря. У нього завжди було гаряче серце і холодна голова. Він був не з тих керівників, хто самостверджується за рахунок інших і ставиться зверхньо до підлеглих. Він був такий самий, як ми, – за тілом, за духом. Він був побратимом. Я знав, що ця людина надійна, ніколи не відступиться, не розвернеться, не втече.
Друг Синій
Были моменты, когда многие возле Дюка рвались идти на Куликово поле. Игорь был рассудительным. Он понимал, что вот так с касками и палками идти – это не то. Были слухи, что у них оружие есть. Один раз мы очень долго ждали решения – идем или не идем туда. Ожидание – это самый сложный момент. Я уже просто в тот момент долбанул себя дубинкой по каске – эмоции просто зашкаливали. В этом плане Игорь был спокойным. Да, когда был момент общего задора, он тоже загорался, но сохранял спокойствие в силу своего возраста и опыта. Тогда, кстати, в конце концов, решили отложить этот “крестовый поход”. В такие моменты было сложно, но вместе с тем было видно, что от кого ожидать, кто подведет, кто боится. Игорь не боялся. Он знал, куда он идет, на что и зачем.
Вадим Кись
Игорь хотел служить в армии. Он не из тех, кто отказывается идти в армию. Он этого хотел. У него старший брат служил, и Игорь хотел на него равняться. Игорь был скрытным, о некоторых моментах не рассказывал даже родителям и мне. Он не сказал, что идет в армию ни родителям, ни мне. Мы тогда учились и жили в общежитии. Я вернулся раньше и ждал Игоря, а вместо него пришел его староста с каким-то мужчиной (как оказалось, это был папа Игоря) и расспрашивали, где Игорь. Я ответил, что в университете, наверное, еще. А отец говорит, что Игоря забрали в армию. Я был в шоке: как – в армию? Он же ничего не сказал. Он такой: если решил – то решил. Игорь служил в ВДВ, гордился этим, а когда вернулся, то остался таким же, как и был раньше. Часто бывает, парни возвращаются с завышенной самооценкой: вот я служил, а ты – нет, ты – никто, а я крут! Игорь таким не был. После армии он не изменился, разве что стал еще более смелым.
Друг Гайдар
Игорь был десантником. Очень часто он в политическом и военном плане разъяснял нам ситуации. На тот момент мы уже обсуждали возможность военного вторжения на Украину, и какие территории в этом случае попадут под конфликт. Одессу Игорь определял под зону гипотетической интервенции, так как рядом Приднестровье. Мы обсуждали потребность укрепления границ, какой должен быть контроль, что нужно делать.
Друг Бейл
Гадаю, Ігор міг би бути надією на зміну нашої судової системи. Таких людей реально не вистачає. Ігор був принциповою людиною. Він працював у суді статистом, а якось йому запропонували посаду помічника судді. Однак, Ігор не згодився. Хоча це кращі перспективи, зарплата тощо. Не погодився, тому що у такому випадку доводилося б переходити ті межі, за котрі не пускали його принципи. Він не хотів обманювати людей. Але Ігор був такою людиною, що міг не лише в суді себе реалізувати. Він був дуже різнобічним і цікавим. Таких насправді дуже мало.
Вадим Кись
Игорь очень принципиальным был. Работая в суде, он видел коррупцию. И он хотел это поменять. Именно для того, чтобы что-то изменить в стране в лучшую сторону, Игорь пошел в “Правый Сектор”. Он всегда защищал тех, кто нуждался в этом, кого обижали. Современный Робин Гуд. И от повышения в суде отказался принципиально. Он бы никогда ни за что не взял взятку! Если бы он согласился, то либо его уволили бы, либо он сам уволился бы: он не мог терпеть несправедливость, но один в поле не воин.
Друг Гайдар
Игорь не хотел работать на ту систему. Говорил: “Я буду работать на систему только тогда, когда она изменится и будет работать на людей”. Он принципиальный был. И скромный. Была такая ситуация. Во время Майдана как-то неподалеку от Дюка у нас было совещание в кафе, мы оттуда вышли и услышали, как женщина кричит “Держите вора!”, а впереди бежал парень с ножом. И Игорь был первым, кто туда рванул – он на вора прыгнул и уложил его. Когда после этого ему сказали, мол, сейчас пойдем на Майдан – расскажешь об этом, Игорь ответил, что нет, он этого не хочет, пусть кто-то другой рассказывает. Ему не хотелось славы. Он просто взял и сделал.
2 травня 2014 року: точка неповернення
2 травня 2014 року Ігор Іванов традиційно був в перших лавах. Він встигав йти уперед на супротивника, водночас координувати дії, робити зауваження щодо амуніції своїм бійцям. А ще тоді він віддав свого яскравого жовтого шолома своєму побратимові – лідеру одеського “Правого Сектора” Сергієві Стерненкові. Під час Майдану у Києві вони, як земляки, взяли собі для захисту два однакові жовті спортивні шоломи, однак 2 травня Стерненко не знайшов свого шолома, тому Іванов віддав другові свій. І коли Ігоря не стало, скельце шолома дало тріщину – без удару, просто саме по собі. Така містична деталь не поодинока. В університетського друга Ігоря, Вадима Кися, тоді зненацька сам по собі зупинився механічний годинник. Обірвані життя Ігоря Іванова та Андрія Бірюкова були для “майданівців” несподіваними і справжнім шоком. Для одеситів, котрі не збиралися вирушати ходою “За єдину Україну” з Соборної площі, а на ту мить перебували вдома, загибель україноцентричних активістів стала поштовхом вийти на вулицю, знайти можливість приїхати до центра міста попри транспортний колапс і взяти участь у відстоюванні свого міста. Смерть і свавілля призвели до усвідомлення: це не просто вулична бійка – це загроза миру.
Друг Колумб
Смерть Игоря – точка невозврата. Если до этого пытались выйти еще на какой-то диалог, угроза не воспринималась слишком серьезно, думали, что будет очередной махач, то после это пришло осознание: все – либо они победят, либо мы. В пабликах в Интернете накануне 2 мая писали: “бейте укров, убивайте укров”. Мы захватили на марш каски, кто какие нашел, палки какие-то – что было, то и взяли. 2 мая Игорь, как всегда, был впереди. Когда нас окружили на Греческой улице, он одним из первых побежал на Дерибасовскую. В принципе, поэтому и случилось то, что случилось: он первым шел. Когда увидели, как Игоря забирает “Скорая”, злость закипала. А милиция тогда бездействовала или прикрывала щитами сепаратистов, из-за их спин стреляли, а они не пытаются этих людей “паковать”, Фучеджи ( бывший заместитель начальника милиции по общественной безопасности в Одесской области Дмитрий Фучеджи – ред.) спокойно ходит рядом…
Друг Бейл
Гадаю, цієї ситуації можна було уникнути, якби міліція працювала тоді так, як треба, і СБУ. Крайньою точкою було вбивство Ігоря. Після боїв на вул. Грецькій при переході на вул. Дерибасівську хтось знітився, хтось пішов геть, хтось просто фотографував на Соборній площі біля фонтану. Але після цих пострілів, після того, як дізналися, що з нашої сторони є “200-тий”, багато простих людей – не з “Самооборони” і не “Правого Сектора” – побігло на “сєпарів” у кулачний бій – без амуніції, в шортах і майках. Як вони провезли автомат в центр міста і почали стріляти? Як це допустили? Вбивства – це та точка, яку ні в якому разі не можна було дозволяти.
Друг Синій
Я тысячу раз прокручивал в голове: а как бы все было, если бы тогда рядом был я? Я бы, наверное, побежал за ним и кричал, что нечего бежать первым. Такое ощущение, что если бы я был рядом, то мог бы его остановить, чтобы не бежал впереди. Но никто ведь не думал, что противник пришел с оружием. Думали, что все как обычно. Ну что это будет? Синяки да ссадины, ну пусть руки сломанные да кулаки избитые. Никто не предполагал, что будут стрелять. И пуля-дура попала между ремнем и бронежилетом.
По друга Аскетка
По суті, якби не було цієї битви, смерті Ігоря, смерті Андрія ( Андрій Бірюков – активіст Майдану, загиблий від вогнепального поранення 2 травня 2014 року в Одесі під час нападу проросійських сил – ред.), у нас тут були би тисячі смертей, як на Донбасі, тому що був той самий сценарій – все розвивалося ідентично. Ігор своїм життям, на мою думку, врятував тисячі життів.
Друг Гайдар
Человек отдал свою жизнь за то, чтобы здесь, в Одессе, все было спокойно, чтобы здесь ничего не летало, не дымилось и не взрывалось. Думаю, Бог забирает лучших преждевременно. Это действительно очень большая жертва, особенно такого человека. Но если бы люди не подтянулись после смертей, понятно, как бы развивались события: сначала бы они задавили сам марш, а потом – у них же было оружие с собой – они бы пошли, скорее всего, на ОГА, на облуправление МВС. Не может быть, что они пришли с оружием просто задавить мирное шествие, развернулись и ушли – такого не бывает. Слава Богу, что нас больше оказалось. У нас здесь уже танки могли кататься. Последствия могли быть намного тяжелее. Пока неизвестно, что впереди нас ждет, но не надо сидеть дома и не нужно бояться, потому что твоим страхом кто-то воспользуется.
Кісєльов-stile: казки проросійського табору про “сакральну жертву”
Довкола пожежі в одеському Будинку профспілок (БП) на Куликовому полі вже вигадано цілий оберемок фейків. На початку кожного місяця “куликовці” збираються на мітинг, приносячи не лише квіти, а й дитячі іграшки, чіпляючи таблички зі сповіщеннями штибу “тут загинула моя власниця”. Насправді серед загиблих не було дітей, але мітингарі вперто приносять саме іграшки, граючи на емоціях необізнаної аудиторії. Влаштувавши віче з нагоди півтораріччя з дня трагедії, “куликовці” почепили на площі плакат, котрим сповіщали перехожих, що в БП “спалили 300 одеситів”. Нагадаємо, у звіті Міжнародної консультативної групи з розслідування трагедії в Одесі 2 травня 2014, опублікованому на сайті Ради Європи у листопаді 2015 року, зазначено, що у Будинку профспілок загинуло 42 людини, з них 34 людини загинули в результаті безпосередньо в наслідок пожежі, а вісім людей – у результаті падіння з висоти. Таку різницю між цифрами “куликовці” пояснюють буцімто наявністю в Одесі безіменних захоронень задля зменшення статистики, але доказів не наводять. І ось останніми місяцями у “куликовців” з’явилася нова сенсація: стверджують, що свого десятника Ігоря Іванова “Правий Сектор” обрав “сакральною жертвою”, і загинув парубок від рук своїх побратимів, мовляв, аби дискредитувати “Антимайдан”. Активісти одеського “Правого Сектора” розводять руками – це маячня, яка не лише суперечить фактам і фото- і відеофіксації тих подій, а й виходить за рамки розуміння: Ігоря справді любили і поважали в організації.
Друг Синій
Наслышан об этой “сакральной жертве”. Они думают, что мы такие коварные типы, что своего друга выбрали жертвой? А Боцмана мы им внедрили – маленького такого незаметного Боцмана (“Боцман” – активист “Антимайдана” Виталий Будько, стрелявший 2 мая в центре Одессы с огнестрельного оружия, -ред.). Это рашизм головного мозга. Бредням на уровне Киселева они могут верить больше, чем тому, что видят перед собой.
Друг Бейл
Я гадаю, що цю тезу навіть не потрібно спростовувати: є факти, є фотографії, є відео, гадаю, є свідки, котрі бачили, як Боцман був там зі зброєю і як він стріляв по людях на Дерибасівській. Є матеріали слідства. Це навіть спростовувати не треба. Головне, що я знаю, хто то був і хто то зробив.
Подруга Аскетка
На фото і відео все видно: хто на кого напав, хто стріляв, хто прийшов з амуніцією і зброєю, а хто просто маршем збирався йти.
Гартування побратимів ментальними змінами
Знайомство з Ігорем Івановим залишило позитивний відбиток на характері кожного, хто з ним спілкувався. Побратими “Чиріка” в один голос стверджують: його дисциплінованість, його зваженість і розсудливість, спокій і рівновага були направду заразними. Зміни відбувалися на ментальному рівні: люди просто переосмислювали певні речі.
Друг Синій
После общения с Игорем учишься спокойствию. Особенно в каких-то экстремальных ситуациях, когда вокруг паника, и хочется сразу бежать и что-то делать. Теперь же больше рассудительности есть, больше спокойствия и понимания, что не нужно действовать сгоряча.
Друг Бейл
В деяких ситуаціях, коли не можна панікувати, я намагаюся брати приклад з Ігоря і бути зібраним, спостерігати і чітко розуміти, що коїться і що може статися. Намагаюся взяти від нього спокій і рівновагу.
Друг Гайдар
После знакомства с Игорем у меня по жизни правило появилось: слушать, думать, молчать. Это для меня три главных слова. Это от Игоря пошло. Не нервничать научился в разных ситуациях. Вдумываешься и таким же человеком становишься: нужно – значит, нужно, идешь и делаешь.
Вадим Кись
Мы с Игорем похожи по натуре. Но, в сравнении с ним, у меня меньше смелости было. От Игоря я взял частичку смелости.
Післямова. Пам’ять як продовження чину героя
Винного у загибелі Ігоря Іванова досі не знайшли. За інформацією активістів “Правого Сектора”, окреме провадження за фактом вбивства не було відкрито, підозрюваного не визначено. Бійці ПС припускають, що Ігор загинув від руки проросійського активіста на псевдо “Боцман” (Віталій Будько), котрого зафільмували в момент стрільби з вогнепальної зброї в локації, де було вбито Іванова. Сам “Боцман” в інтерв’ю виданню “Думская” спростовував наявність вогнепальної зброї, заявивши, що мав при собі муляж, придбаний на Одеській кіностудії, однак, там у свою чергу спростовують факт покупки.
Незалежна громадська група розслідування “2 травня” аргументовано доводить, що Віталій Будько стріляв саме з вогнепальної зброї.
Зрештою, хоч хто був убивцею – “Боцман” чи хтось інший, – винний досі на волі. Два роки по трагічних подіях сплинули динамічно, а близькі і друзі Ігоря Іванова досі здебільшого говорять про нього в теперішньому часі. Вони відчувають його присутність завдяки всьому, що навчилися в нього, завдяки розпочатій ним справі, котру патріотичним одеситам нині слід завершувати. Особливо тепер, коли в Одесі знову неспокійно, побратими Ігоря Іванова, як свого часу він сам, розсудливо і зібрано намагаються протидіяти “розгойдуванню” міста. Вони знають, що їхній побратим – герой, котрий не пустив до Чорноморської Пальміри війну, але, зрозуміло, це не полегшує втрати. І як би все склалося зараз, якби Ігор був живим?
Друг Синій
Бывает, что ощущаешь: нам Игоря не хватает. Я не могу сказать, что наша организация идеальна, что мы все равны, как на подбор, с нами дядька Стерненко ( лидер одесского “Правого Сектора” Сергей Стерненко, – ред.). Каждый совершает какие-то ошибки или забывает какие-то мелочи. К Игорю прислушивались. Думаю, какие-то недочеты, ошибки он мог бы предотвратить. Его уровень осторожности, уровень понимания вещей. Движить движами – это больше для горячей крови, скажем так. А революцию нужно делать не только на улице, но и в кабинетах. Самое странное – это то, что если бы Игорь был сегодня здесь, с нами, то кто бы мог знать про те, чем он занимается, и кто бы мог понять, насколько сильный человек рядом с нами? Не каждому это в голову пришло бы на самом деле. Стоит задуматься: сколько еще таких сильных ребят среди нас. Больше всего не хочется ощущать такие потери снова.
Автор Діана Пілігрим
Більше інформації про героя: